Тихий осінній, сопливий дощовий вечір... Закутавшись в приємну тишу, п'яніючи від гіркої безцукорної кави, читаю книжку... Поринаю в невідомий, загадковий світ поезії... =)
Та раптом, немов грім серед ясного неба: "Натка, ходи-но допоможеш прибрати!!" Це матуся. Зруйнувавши весь мій затишок, плентаюся прибирати вже й без того чисту, видраяну кухню...
Телефонний дзвінок. Кидаючи додолу ганчірку, перечіпаючися через дерев'яну, ні в чому не повинну швабру лечу до телефону...
- Ає! - кажу в червоний Sony Ericsson.
- Привіт... Як справи? =)
- Погано... =( воюю з ганчіркою проти бруду... =(
- Зачекай, я зараз передзвоню.......
- Коли ти вже залишиш свій телефон у спокої?!!! Коли не гляну, ти з ним! Вже й заснути без нього не можеш! - це тато... А тим часом в телефоні вже приречені гудки.
Повертаюся на кухню... Знову за віник і прибирати... А тим часом батько продовжує монолог з приводу мого ставлення до навчання і т.п.
Ні!!! Не можу, втомилася!!! Досить на мене лити бруд! Я не заслужила такого ставлення до себе! Швиряючи ганчірку на вже до блиску видраяану підлогу, вилітаю геть з цієї божевільні... Встигаю лиш накинути куртку та захватити кишенькові гроші...
Скуйовджена, з двома курделиками на голові, ненафарбована, пригнічена, ніким не порозуміла, проте без сліз на щічках, мчу до сусіднього під'їзду. Сходинки вгору, знову сходинки, ліфт, сходинки... З розгону відчиняю маленькі дверцята вгорі тіни і туди, швидше, доки не втратила дах від цього буденного безглуздя... На дах... Туди, де свобода... Крізь затьмарену проблемами свідомість, принишкло сідаю під чорно-білим граффіті... Вдих... видих... Так, туман проблем потроху розвіюється... Закутана в тишу і огорнута в спокій нарешті заспокоююсь, приходжу до тями...
Тільки ти і небо, тільки ти й Полтава... Це діє на мене краще будь-якої валер'янки... На даху немає законів чи якихось обмежень: хочеш - стрибай вниз, смерть поряд... Проте мене завжди зупиняла любов до близьких, котрим я завдам болю таким своїм вчинком... А можливо, й не завдам... А матуся? Вона просто не переживе... До того ж самогубці, на мою думку, є або тупими, або слабкими людьми... Так, купаючись у власних роздумах, хрумтячи молочною шоколадкою, що неочікувано завалялась на дні сумки, приходиш до тями... Потихеньку починаєш посміхатися, мислити більш позитивно... стаєш собою... Усміхаєшся до оточуючих, що немов сіра маса внизу, кудись спішать, щось вирішують...
А ти? Ти вільний! Ти вищий за все... Ти є часточкою безмежного неба, на котре ніколи я не могла надивитися. =)
Сонце ховає свій веснушчатий писок у пухкі хмаринки... Біла альтанка, втопаючи в золотолистих деревах, вмикає свої вогники... Немов підморгуючи тобі то одним, то іншим кольором. =) І світ стає позитивнішим, чистішим... Адже ти на даху! Ні, ти не почуваєшся самотнім, ти почуваєшся вільним і могутнім! =)
Клубком злітаючи зі сходів, повертаюсь додому... І знову двінок:
- Нат, щось сталося? Ти немов не така?
- Ні =) Все як завжди, позитивно! Я по-іншому не вмію =)
- Хм... Ну добре, тоді йдемо гуляти?
- Звісно! =)
На порозі квартири зустрічає переполохана матуся:
- Доню, ти як себе почуваєш? Не лякай мене так... Можливо перевтомилася?
- Мам, все добре, зараз доприбираю і піду гуляти, ок? =)
- Ну звісно!
- Пап, я гуляти, ок?
- Звичайно, йди... Куди тебе подінеш! =)
Ось так, знову позитивна і в гуморі мчу гуляти... А хіба може бути по-іншому? =) І лише дах мого будинку знає, що так буває не завжди... Проте...
Наташа Кузьменко
6 листопада 2009 в 12:33