Вони долають небезпечні перешкоди, дряпаються по стінах, ризикують життям заради того, щоб потрапити на дах. Роблять це не для того, аби встановити антену, протягнути кабель чи засмагати на висоті, а заради того, щоб помріяти наодинці з собою. Вони – дахолази, або руфери (від англ. roof - дах). Руфінг – рух молоді, метою якого є здирання на дахи, щоб відпочити від гамірного міста, поспілкуватися з друзями, пофотографувати.

   – По дахах лажу тому, що це цікаво, – розповідає тернополянин Андрій Гуменецький. - Коли в мене з’явилось це захоплення, то я навіть не чув про таку течію, як руфінг. На дахи почав лазити ще у дитинстві. Мені подобалась висота.

   Андрій розповідає, що на дахи тернопільських будинків дістатись досить легко. Навіть якщо будинок чи дах закриті, то є пожежні драбини. Інколи можна на верхівку одного будинку залізти через горище чи верхні поверхи іншого.

   ­ Я здогадуюсь, що це не дозволено, мабуть, – ділиться роздумами хлопець. – Але про те, що міліціонери затримували руферів, я не чув ніколи, в мене також проблем із правоохоронцями не виникало.

   За словами хлопця, дослідження дахів – справа трохи небезпечна, доводиться пролазити через щілини, дряпатись по ненадійних драбинах, тримати рівновагу на похилих поверхнях. Тож фізична підготовка має велике значення при цьому, каже руфер. Однак, значно важливіше зберігати елементарну пильність і обережність.

   Тернополянка Оля Биндас вперше на дах потрапила на святкування дня народження свого товариша.

   — До того я чула, що є люди, які інколи лазять по дахах, милуються краєвидами звідти, фотографують, – каже Оля. – Але зрозуміла весь кайф, який отримують дахолази, лише тоді, коли сама потрапила на верхівку будинку. Не могла уявити, як можна влаштувати свято на даху, але виявилось, що ще й як можна.

   Товариш Олі, Віталік, домовився з дівчиною, яка живе на останньому поверсі. про те, щоб вона допомогла йому з організацією вечірки. В неї залишив речі та їжу. На даху Віталік запалив свічки, розклав різні смакотулі на імпровізований стіл.

   За словами дівчини, вечір був цікавим ще й тим, що вона взяла з собою справжній телескоп. Тато Олі Биндас захоплювався астрономією і колись придбав таку оригінальну річ.

   — Вечір, коли ми полізли на дах, був погожим і зоряним, — пригадує Оля. — Хлопці закріпили телескоп на штатив і всі гості милувались захоплюючим видовищем. Це було найоригінальніше святкування дня народження, на якому я коли-небудь була.

   Студентка Оля Шмігельська на дах лазить помріяти. Каже, що саме на верхівці будинку є унікальна можливість розслабитись і зануритись у свій внутрішній світ.

   — Інколи я ходжу на дах, щоб помилуватись заходом сонця, інколи – щоб зустріти світанок, – розповідає дівчина. – Як би там не було, а дах – це завжди спокій та романтика. На верхівці будинку не хочеться бути у великій компанії чи щось гучно святкувати, тому на руф зазвичай лізу сама або з обмеженим колом друзів. Не дуже хочеться, щоб на дахи люди лазили масово і руфінг став поширеним явищем.

   Тернопільський фотограф Віктор Гурняк став дахолазом заради красивих фото. Він із друзями працює над проектом „Файне місто з даху”. Ідея проекту полягає у тому, аби показати усю красу різних куточків Тернополя за допомогою світлин. В чому буде втілений проект, хлопець поки що тримає в таємниці.

   — Люди звикли дивитися вниз або прямо, і рідко помічають ту красу, яка є вгорі, – розказує Віктор. – Якщо дивитися зверху, Тернопіль має просто неймовірний вигляд, до того ж архітектура нашого міста є дуже цікавою і вартує того, щоб на неї звертати увагу.

   Дослідження дахів, на думку Віктора, не є настільки небезпечним заняттям, як здається. Головне - бути обережним.

   За словами хлопця, знайти новий об’єкт для дослідження руферу зовсім не складно.

   — Ми з друзями просто ходимо містом, бачимо цікавий будинок і ліземо на дах, – розповідає фотограф. – Одного разу навіть був випадок, що ми просили в людей допомогти нам дістатись на верхівку: будинок був цікавий, але важкодоступний. Ми пояснили людям, що ми просто фотографуємо місто і вони нам охоче допомогли — дали драбину.

   Віктор каже, що радити руферам, куди і як можна залізти – недоречно, оскільки якщо людину цікавить дах, то вона знайде спосіб туди дістатись.

   — Якщо є драбина, то в будь-якому випадку по ній можна кудись залізти, – жартує хлопець.

   Тернопільські дахолази розповідають, що ніколи не були об’єднані у якісь спільноти, вони не збираються для спільних тренувань і не обмінюються руферськими історіями. Тернопільські „карлсони” завжди діють поодинці або малими групами. Вони неохоче розповідають про відкриті дахи і рідко приводять на верхівки будинків нових людей. Руфери кажуть, що роблять так, щоб дахи залишились хоч частково незайманими, оскільки верхівки тернопільських будинків – місце, де можна помилуватись краєвидами, побути самому і помріяти.

Автор: Зоряна Скрипець 20.10.2008
http://vn.20minut.ua/